У Києві сьогодні покажуть виставу “Котел”, присвячену Іловайській трагедії

11061311_10204283404236112_1470957272945399071_n29 серпня у великому залі кінотеатру «Кінопанорама» покажуть мультимедійну читку документальної п’єси «Котел», присвячену роковинам Іловайської трагедії.

Художнє бачення трагічних подій столичній публіці презентують автор твору Марія Старожицька, режисер-постановник Євген Степаненко та команда молодих акторів. Оцінити постановку запросять найсуворішого та найправдивішого глядача: військовослужбовців, зокрема, і тих, хто вийшов з Іловайську, а також родичів загиблих учасників АТО.

Реальність чи фантазія

Останні дні серпня назавжди увійдуть в історію чорними датами. Їх ми довго будемо згадувати і довго ще виникатимуть запитання: «Що сталося?», «Чому?» і «Хто винен?». Головне завдання, яке поставив перед командою режисер-постановник, – не відіграти ролі, а пройти разом зі своїми персонажами усіма лабіринтами, які для них підготувала доля. Сприяти розумінню того, що відбувається на війні, аби інсценування стало не спогадом, а пам’яттю про ті події і змушувало людей зрозуміти, що ця війна не примарна, відбувається не десь далеко, вона завжди поруч з нами.

«Історія, яку ви побачите, була насправді або її не було взагалі. Я, – автор, точно сама не знаю, де у ній правда, а де вигадка. Все почалося рік тому на День Незалежності, який святкували у розпал війни за незалежність нашої країни… Ця війна іще йде, тому жоден твір мистецтва на цю живу, болючу тему не може бути завершеним, особливо такий, як наша п’єса «Котел». Про те, як добровольців було випробувано на міцність війною, смертю та коханням – далі розповідатимуть актори. Скажу тільки, що всі позивні герої п’єси з реальними бійцями, прошу вважати випадковими. Хоча, власне, героями ті, хто лишився живий просять називати лише тих, хто віддав життя на війні. І це – справедливе прохання», – звертання автора до публіки стало логічною увертюрою до перфомансу.

У кожного своя правда

Саму п’єсу Марія Старожицька написала напрочуд швидко, за два дні, утім, цьому передувала майже річна копітка праця: інтерв’ю з бійцями, які виходили з оточення, перегляд документальної хроніки. У «Котлі» перед глядачем постають українські бійці-добровольці, сепаратисти і третя сторона, так звана, «диванна сотня». Частина персонажів – узагальнені образи, та більшість мають своїх прототипів. Кожного із дійових осіб авторка наділила рисами реальних людей. Перед нами не ефемерні істоти, у кожного своє обличчя, за кожним жива життєва історія. Звичайно, що за законами драматургії, і вчинки кожного прописаного персонажа автор намагається виправдати і пояснити, адже у кожного своя правда. Принциповим для Марії Старожицької було відійти від карикатурного образа ворога: «Один із добровольців переказував мені свої бесіди з полоненими сепаратистами, які свої дії пояснювали тим, що вони на своїй землі і захищають її, аби жити так, як їм хочеться. І він (доброволець) розуміє, що це, власне, та мотивація, з якою люди виходили на Майдан. Тож автор його вустами промовляє: «Мені є, за що його бити, але мені нізащо його вбивати. У мене немає мотивацій винищувати його, як істоту. Я можу його вигнати зі своєї землі, нехай живе, як він хоче, подалі від України. Це дуже важливий момент у розумінні ситуації, яка нас всіх спіткала, аби у майбутньому прийти до миру і повного відновлення територіальної цілісності. З повним розумінням того, які питання постали перед кожним з тих, хто втягнений в конфлікт, і як вони будуть на них відповідати».

Молодість. Натхнення. Ініціативність.

Від задуму перетворити п’єсу на сценічну історію до втілення її у формі документальної, а згодом і мультимедійної читки, минув місяць. Зібрати акторську команду у серпні виявилось не так просто: хтось іще відпочиває, хтось розпочав репетиції над новими роботами, більшість на зйомках. Утім, із тих, хто погодився взяти участь у проекті (на громадських засадах), склався гармонійний та натхненний ансамбль. Зокрема, режисер Євген Степаненко відмічає містичний збіг, за яким майже всі актори максимально схожі на прототипи своїх персонажів. До того ж, тема війни для них стоїть особливо гостро, адже у кожного на передовій вже встигли побувати, або й досі знаходяться друзі. Тож кожен актор мав змогу наповнити свого персонажа з позиції власного досвіду. У ролі Поета (позивний бійця), який пише вірші на війні, виступить художник Андрій Єрмоленко, котрий у звичайному житті малює шеврони для більшості батальйонів. Бійця-добровольця Лавра – іронічного мрійника, який пішов на війну з Майдану, втілить Олексій Дорічевський, дівчину-медика з позивним Стрілка – Аліна Скорик. Є також в цій історії й український патріот з Горлівки, колишній міліціонер Дмитро з позивним Велес, який по той бік барикад координує українські батальйони (актор Костянтин Попудренко). Громадянина США, сина емігрантів з Одеси, який повернувся на Батьківщину і за власним бажанням вчить добровольців воювати, зіграє Андрій Максименко, який, до слова, щойно відбув службу в АТО в батальйоні Дніпро-1. В свою чергу сепаратистів: російського офіцера Мартинова, що прибув рятувати «братів по крові» на Донбас із Благовєщенська та бойовика-ополченця Червонця втілили Іван Ковальський та Сергій Солопай. Опиняється між двох вогнів – країною та коханням емоційна домогосподарка з Горлівки, дружина Червонця Тетяна (зіграє Віталіна Біблів). Відсторонено спостерігає за подіями, переважно зі стрічок у соцмережах ігроман на прізвисько Тесей. Роль, так званого, «диванного воїна» виконає заслужений артист України Євген Авдєєнко.

«Я ж не воюю, а так – лайки в фейсбуці»

Строкатість сюжету знову і знову переносить глядача у різні реальності: зі смертельної зони Іловайська, де перебувають наші добровольці, до місця дислокування ополченців, а згодом у лігво віртуального світу Тесея. У перших сценах добровольці радісно згадують, як зустрічали попередній День Незалежності. У фіналі виснажені фізично, не маючи їжі та води, в оточенні, герої дивляться на зорі і ведуть розмову, хто ким був у попередньому житті, та й чи є воно – інше життя. Цікавого розвитку набуває лінія «диванного воїна» Тесея (Авдєєнко). Він проходить шлях від пофігіста, який більшість свого часу проводить за комп’ютерними іграми – військовими стратегіями, людини, яка слідкуючи за стрічкою новин, не розуміє, що це не гра, а реальне життя, до активіста, який досліджуючи карти Іловайської місцевості, координує, куди рухатись добровольцям й виводить їх з оточення.

Тесей - Євген Авдєєнко. Фото: Котел / Facebook
Тесей – Євген Авдєєнко. Фото: Котел / Facebook

Євген Авдєєнко: «Мені цікаво, аби мій персонаж якось змінювався і був розвиток ролі: щоб я зайшов в п’єсу одним, а вийшов іншим. Спочатку мій герой ставиться до всього з іронією та цинізмом. Влада наче й змінилася, але нічого не змінилося. Він знаходиться у своєму панцирі, у нього свій світ: вдома, зручно, піца, кока-кола, він моніторить інформацію. О, о, якісь заворухи…, але все це для нього не серйозно, як гра. Його особиста позиція до всього красномовно виписана у першому монолозі:

– «Похоже, я вчера переиграл в «Танчики»: спал до обеда. Сегодня какое число-то? А, 24-е Августа! День Независимости! С праздником тебя, дорогой Тесей! Нужно по этому поводу начать день с шампанського. Ладно! И что ж происходит в нашем уютном, но таком несовершенном мире? Ну, такое! Руфер-экстремал, известный как Мустанг, поздравил украинцев с праздником с крыши Моссковского университета, прикольный тип, я б не полез – ебнусь еще! Поехали дальше. В Украине, как всегда, прошел парад вышиванок в Ивано-Франковске, парусная регата на Киевском море… Ниче нового! А что у сепаров? Ого! В Донецке по центральной улице провели украинских военнопленных. После них проехали поливальне машини, чтобы было точно так, как в Мосскве в 45-м. Да… А если б меня так?! Не, меня-то за что, я ж не воюю, я так – лайки в фейсбуке».

Однак, в якийсь момент Тесей починає замислюватись: «А хто він?», «А що він зробив?». Прочитавши вірша коханої Лавра Насті, народженого в момент виходу добровольців з оточення, мій персонаж починає співчувати і допомагати бійцям: гуглить карти місцевості і телефоном спрямовує, де що, як краще піти, аби не натрапити на засідку. Такі люди реально були і вони дуже допомагали. У Тесея проминає думка: «А, може, теж піти воювати?», – але щось не пускає його. Страх, сумнів: «А чи потрібно це?», «Заради чого?».

Я дуже радий долучитися до проекту «Котел», аби хоч у такий спосіб віддати шану героям, аби люди про це чули і не забувал. Я вважаю, що це моральний обов’язок кожного артиста – брати участь у подібних постановках. Мені також цікаво і я хвилююся, як сприймуть цю читку самі бійці, які там були, адже їм дуже складно це згадувати. Тому перед нами стоїть величезна відповідальність не знівечити цю пам’ять».

Олексій Дорічевський (“Лавр”): «Для мене цей проект — це участь в процесах, що відбуваються в країні. Я не їду на війну, не беру в руки зброю, я не можу цього зробити. Але саме там я бачу один із найважливіших моментів творення и можливості розвитку моєї країни: місця, де я міг би жити.

Є маса процесів, які впливають на нашу ситуацію — і я включаюся в них — розвиток, дослідження театру, культури. Проект «Котел» поєднує в собі всі ці речі. І тут я можу впливати й допомагати розвитку подій.

Створення сильного суспільства призводить до того, що його неможливо, або вкрай складно обікрасти. А війна — це масштабний грабіж».

ДорыченкоАтмосферним в читці є і аудіовізуальний супровід. Важко не оцінити роботу композитора Антона Байбакова. Кожен звуковий ефект яскраво підкреслює якусь конкретну емоцію. Зокрема, строгу сценографію розширює відеоінсталяція (Олексій Дорошко), яка проектується на екран кінозалу. Створений художником відеоряд доповнює і підсилює голос актора, його слово, те, що відбувається тут і зараз. Для цього він використовує фрагменти з гри «Танчики», скріни з щоденних брифінгів зведених даних РНБО, карти місцевості, документальну хроніку та фото соняшникових полів, якими пробиралися добровольці. Знахідкою автора п’єси Марії Сторожицької було додати до інсталяції її СМС-переписку з учасниками тих подій.

11889654_10204283403396091_2382609165045432742_nЗагалом пронизлива постановка очищує зачерствілу від викликів часу душу. Після неї іще сильніше хочеться жити і встигнути залишити по собі в світі добру згадку. Але найбільше хочеться МИРУ.

Текст: Крістіна Срібняк

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s